Описание аудиокниги
Хай простить читач, якщо в моїй книзі знайде розповіді менше за долоню. Ми, туляки, народ зайнятий і даремно тарабарити нам дозвілля. Ми навіть не дозволяємо собі такої розкоші, щоб у зайнятий час називати один одного довгими і величними іменами. За по-батькові наші діди називалися лише у престольні свята та у недільні дні. Туляки завжди любили короткі імена, щоб вони вільно проходили через горло, не застрягали в зубах і пролітали через цех, як куля: «Чиж!», «Лівша-а!», «Тичка!» Та й мене на роботі звуть ім’ям коротше за рушничний залп — Ів, хоча мати по наївності думала: як тільки я оволодію грамотою, мене зватимуть не тільки повним ім’ям — Іваном, а й по батюшці — Федоровим. нашому місті повелося так: після «аз», «буки», «веди» нікого ще не звуть дядьком Федіком. А хто любить хвалу і щоб про нього в мідні труби дули, тому нема чого робити в Тулі. Так казали наші діди, так говоримо й ми. А коли так, не буду гаяти далі, а прямо приступлю до розповідей про незвичайного майстра Тичку, який без слів, одними руками, міг розсмішити ціле місто, а якщо йому приходила потреба вимовити слово, він міг убити його, як цвях, не тільки в голову людини, а навіть в обух сокири.