Описание книги
Одна з 50 найкращих книг-мемуарів та біографій усіх часів за версією New York Times та Goodreads. Пронизлива хроніка неймовірної втрати і тривалого болісного лікування. Ми відкриваємо книгу — і хвиля накриває нас: 9 метрів заввишки зі швидкістю 40 км на годину, вона виносить нас на 3 кілометри вглиб узбережжя. І звідти ж углиб відчаю автора: недільного ранку 26 грудня 2004 року, під час цунамі на південно-східному узбережжі Шрі-Ланки, Соналі Дераньягала втратила батьків, чоловіка та двох синів, а сама дивом вижила. У цій мужній і чесній книзі спогадів вона описує важкі дні після трагедії і довгий шлях, пройдений відтоді: перші місяці зіткнення з реальністю, яку неможливо прийняти, ні заперечувати; потім роки повільного, неохоче зцілення, коли в пам’яті вже можна воскресити колишнє радісне і повне життя — обжитий і затишний будинок у Лондоні, народження дітей, зустріч із майбутнім чоловіком в університеті, дитинство в Коломбо. Разом із оповідачкою нам весь час доводиться балансувати на межі між нестерпним нагадуванням про втрату та прагненням зберегти в душі улюблені образи. Перебираючи спогади, Соналі знаходить у них не гіркоту втрати, а джерело тепла та світла, яке допомагає створити та зберегти образи рідних улюблених людей. Разом із втратою нарешті приходить і відродження. Вражаюча історія — тонка і водночас надзвичайно сильна. Від автора Наново їх впізнаючи, збираючи докупи нитки нашого життя, я знаходжу частково і себе. До мене повертається ясність розуму. У голові вже не крутиться невід’ємне запитання: «Невже й справді я була їхньою матір’ю?» Чи можливо, щоб така величезна частина життя раптом виявилася не моєю? Стає легше, коли я впускаю в душу їхнє світло. Для кого ця книга Для тих, кому цікаві книги про внутрішню силу людини. Для тих, хто любить книги, які проникають під шкіру та не забуваються. Усі ці слова: цунамі, приливна хвиля — нічого не означали. Просто щось прийшло та вбило нас. Що це було? Я не знала ні тоді, ні згодом. Як могла безлика, невідома сила створити з нами таке? Як могло статися, що моєї родини немає? Ми ж були у себе у готельному номері! Як мені прийняти, що Стів і Маллі просто зникли? І чи не буде ніколи жодних доказів їхньої загибелі? Як можна винести таке — настільки абсурдне? В іншому випадку все розумне, що було в нашому світі, назавжди змило хвилею. Вони весь мій світ. Чи можу я припустити, що вони мертві? Біль відштовхує Мене кривить від думки, що моє горе неймовірне. Я запитую, чи правда його так складно уявити і зрозуміти. Часом хтось із рідні безтактно відходить, варто мені заговорити про свою втрату, і мене обпалює від принизливого усвідомлення, що мій біль відштовхує, що він неприємний іншим. А чи я була? Іноді важко повірити, що я була їхньою матір’ю. Ось я згадую, як хлопчики з’явилися на світ або як Маллі боявся втратити мене з виду, і мені доводилося підбадьорювати його, навіть чіпляючись за такі моменти, я залишаюся в збентеженні. Все так далеко, що я сама себе вже не бачу. А чи я була? Я хочу згадувати Усі п’ять років я панічно боялася деталей. «Чим більше подробиць згадаю, тим гострішим буде горе», — казала я собі. Але тепер мені все рідше доводиться боротися з пам’яттю. Я хочу згадувати. Хочу знати. Я відчуваю, що спогади не зроблять біль сильнішим. Або слабше. Маленька перемога Я знаю правду: їх нема. Збагнути цю правду неможливо, але я хоча б зуміла до неї звикнути. Все частіше мені вдається зберігати душевну рівновагу, озирнувшись на минулі дні. І я тішуся. Це моя маленька перемога. Вона робить нинішнє життя трохи світлішим.
FAQ